Юліанові Я. Кобилянському 8 страница

«Михайле, Михайле! – кричало щось у самітній його душі. – Що він там діяв? Що він там діяв, такий самий, чужий, між чужими й у чужому місті?..» І гарячі сльози котилися чимраз густіше й густіше по його лиці.

Тут він міг плакати. Ніхто сього не бачив. Марійка ночувала в сільській хаті, а Сава спав у стайні при худобі.

Він розумівся на снах, і вони ніколи не заводили його. Сам Бог говорив ними. Бо й звідки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати їх так, як грудку землі, аби знати, що вони промовляють…

Докія зналася на снах, але й він знався на них. Полум'я значило відомість. Дим – зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця – означало лихі люди. Вигляд хлопця свідчив виразно про хоробу або про велику гризоту…

«Ой! – кликнув знов гіркий голос у нім. – Уже останній раз, як я ходив до нього (бачився з ним тоді лиш кілька коротеньких хвилин, бо він саме мав вирушати на якийсь марш), вже тоді жалувався він на одного капрала, що йому ні за се, ні за те, а особливо ж при вправі «Nieder»[106] садив кулаком межи очі».

Певно, було там знов щось нового… І чорним роєм підсувалися йому різні болючі думки до ума, напливали здогади на душу й мучили.

В тишині й самітності родилися різні пригоди в його мізку, і він бачив свойого сина в найнеможливіших положеннях. Раз мучив і бив його капрал; другий раз сидів він у шпангах[107]. Раз сидів знов у гарнізоновому арешті, а раз виглядав зголоджений і змордований і викликував жалібним голосом тата й маму.

Іншим разом знов марширував із іншими далеко в зовсім незнану місцевість і впав із високого касту в багно й був би там задушився в болоті, саме як лучилося братові сільського вартівника Пентелея…

Грубі каплі поту виступили йому на чоло й зісувались на скроню. Він зітхав тяжко, майже голосно…

Все буде, як Бог схоче! Все виходило наостанку так, як правила Божа воля. Все пливло від нього…

Прошептав удруге впівголос із найщирішою побожністю «Отче наш» і примкнув очі…

* * *

Зовсім ясна, виразна постанова очутилася нараз в його душі. Він піде завтра зараз досвіта до сина. Зовсім напевно.

Повторяв се собі в душі, воно видалося йому великим добутком і чимраз більше міцніло.

Коби лиш борше по півночі. А може, вона вже й минула? Мав три милі йти піхотою, тому мусив збиратися нараз по півночі, аби враз із дниною станути коло касарні, бо ану ж хлопець буде мусити де знов іти на марш?.. При бурдеї не було дробу, і через те не міг когут піянням означити півночі. Але він і сам пізнає по ночі, котрий буде час. По півночі блідніють зорі, настає сумерк, мов надвечір'я прокидається, а потім розвиднюється чимраз більше. Він устав із постелі й вийшов наново, схилившися в низеньких дверях пивничної хатини, надвір.



Страшлива тишина зустріла його.

Ніч процвітала далеко-широко ще так вповні й свіжо, так сильно, небо було таке засіяне зорями, неначе саме тепер творилося там щастя і блукало зористим небом.

Мусило бути саме перед північчю. Перед північчю!

Щось могутнє зайняло його роздратовану душу. Зовсім неясно, майже несвідомо почув себе в бурдеї, мов мушка під листком, слабим та безпомічним…

Навпомацки звернулися якісь інстинкти в нім у безконечність… Як страшно мовчала природа в тій хвилі! Волосся дубом ставало в тій брутальній тишині – а вона не була мертва…

Німів у думках. Його розпука десь згубилася, потонула, зіллялася в щось, що своєю силою аж гнобило, і він, мов п'яний, поплентався назад у глибінь бурдея.

* * *

Але ледве що минула північ, устав, узяв довгий кривий бук у руки й пішов до стайні. Там збудив Саву.

– Саво, синку! – сказав тривожним шепотом. – Я йду, до міста, до Михайла! Уважай на худобу та на бурдей!

Переляканий Сава протер очі.

– Що вам Бог дав? Вчора ж не казали ви ще нічого! – відповів заспаний.

– Та що з того, що не казав? Так прийшло, що мушу йти. Я боюся, що з ним лучилося щось недобре!

– Та що мало б йому статися? – обізвався хлопець неохотно, запалюючи маленьку ліхтарню і освічуючи нею батька.

– Він мені недобре снився! Та й ти не знаєш. Як кого має що найти, то най він і двері зачинить, то воно до нього прийде. Інший хотів би, аби воно прийшло, а воно не прийде, а до іншого прийде само й застукає просто в двері!

– Ет! Ви вигадали щось таке, тату! Ідіть та лягайте спати! Тепер лиш що північ минула! Куди вам іти в місто?

– Ні, сину, я таки піду!

Старий стояв при своїм.

– Не кажи мамі нічого, що він мені недобре снився… та й уважай…

Пішов.

Ішов справді окриленим кроком. Не довго тривало, як перейшов поля, що ділили його від його сільської хати. Витривалий, мов лісна звірина, був загартований проти всяких утяжливостей непогоди й мав ноги, мов олень.

Вступив і до Марійки, збудив її. Вона злякалася.

– Що там такого? – спитала перестрашена й заспана, шукаючи за клямкою від дверей, щоб їх отворити.

– Нічого! – відповів. – Я вибрався до Михайла та й поступив, може, передаси що для нього?..

– А чому ж ви мені се вчора не сказали? – кликнула, як Сава, зчудовано, а заразом докірливо. – Таже було мені вчора сказати!

– Вчора не сказав, бо не знав сам напевно. А тепер не гайся, давай, як що маєш! – Квапив. Про сон, що гриз його ненастанно та гнав вперед, мов огонь, мовчав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.

Вона засвітила світло, почала нарікати, а притім нишпорила по всіх полицях, щоб зібрати щось доброго для свойого любчика. Дала масла, сиру, дещо іншого й мамалиґу, яку, бог знає чому, увечір зварила й прилагодила на полиці.

– Так, якби знала! – говорила раз по раз. – Так, якби знала. А я була вже така втомлена! – тягнула дальше одностайно. – Ледве на ногах держалася! Я носила вчора ввечір воду звідти, з Герли, з великої керниці, хочу завтра прати. Та й так погадала собі: «Ей, зварю я ще одну мамаличку, може, буде треба, най буде!» Та й дивіться, як воно склалося! Михайлик буде її їсти! Я її для нього зварила!

«Се воно вже так мало бути!» – подумав собі Івоніка поважно. Відтак поміг їй вложити все в один старий мішок.

Взяв на себе киптар, поверх того старий сердак, скрутив із соломи посторонок, обперезався ним і, засунувши на голову стару високу шапку, перехрестився, закинув мішок на плечі і, взявши бук у руки, пішов.

* * *

Ледве що мож було замітити, як день присунувся крізь лінивий сумрак. Лежав такий здавлений і тяжкий, такий сірий, мов смуток над землею. Але враз із дниною станув і Івоніка при тихій касарняній брамі.

Було щастя, що прийшов. Так се відчув.

По-перше, син був хорий, а по-друге, звірився йому, гірко жалуючись, що хоче дезертирувати. Не міг тут витримати. Дальше ні. Радше волів утікти до Молдави або до Бессарабії, волів не бачити ні батька, ні матері, не бачити більше і свого села, ніж терпіти тут тяжкі муки і зносити збиткування. Не хоче нічого більше, лише геть і геть. Се добре, що батько прийшов, він день і ніч думав об тім, аби батько прийшов до нього, очікував його. Слава Богу, що прийшов…

Він писав додому лист, чи тато не одержав того листу?

Ні!

А він казав написати лист. Натискав, аби лист якнайскорше відіслано…

* * *

Кілька крапельок поту виступило на чолі батька. Отже, так річ малася. На тім усім було щось. На тім, що його привело сюди…

Він уже від тижня хорий на горло, – оповідав син дальше, – мельдувався[108] хорий, але лікар, що оглядав його, казав, що йому нічого не хибує і нехай вертає назад до служби. А він і вернув. По правді сказавши, в шпиталі ще чи не гірше, як у касарні, та й врешті то йому, може, і само перейде, але нога його болить. Має затісні черевики, вони натиснули йому цілу рану, і лише Бог знає, як гірко ходить він по всяких маршах та яка у нього нога, коли скине вечором ті кайдани.

А перед кількома днями… – чи батько слухає?..

Слухає…

…Був би мало що не пішов на два місяці до гарнізонового арешту. Уснув на варті… і його мало що не зловили на тім. Але, Богу дякувати, скінчилося лиш на тім, що дістав кілька разів у лице. Він був такий втомлений і змучений; від хороби був такий, як поламаний, і так сон найшов якось на нього, що він і сам не стямився, коли і як? А все мав на думці не вснути. А прецінь[109] таки уснув на хвильку. Але певно не був би уснув. Абияк не був би піддався.

Чи тато собі пригадує, аби він коли засипав коло товару в полі або коли наглядав за розложеним хлібом на току?

Ніколи…

Але се він так з біди й утоми… з болю… його нога й тепер ще дуже болить…

– Домніка примовить тобі болячку! – обізвався батько, що сидів мовчки досі, сперши голову на руки. – Дай лиш який значок від себе! Зараз як прийду додому, закличу її, і вона відмовить її. Дай дрібку твого волосся!

Хлопець утяв трохи волосся, завив у шматину і передав батькові. Відтак тягнув дальше:

– А ті муштри! Все стрільбу мати коло себе й перед собою! Мені так тяжко, тату, я не видержу, я не видержу!

Він схилив голову глибоко вниз і почав пальцями рити в волоссі. Відтак сказав тихо, здавленим голосом:

– Тату… я втікну…

Батькові підлізло волосся вгору.

– Ет, не говори таке, Михайле! – відповів з удаваним спокоєм, а душа так і тремтіла в нього з жаху. – Замельдуйся, що хочеш бути горністом! – радив.

– Деякі розумні вояки відраджують від того. Кажуть, що се ще тяжче й що майже ніколи не можна дістати відпустки, так що йому за хосен із того? Казали, що мусить привикнути. Але одна днина по другій минає, один тиждень по другім стелиться, а він не звикає тут і все однаково. А вчора лучилося щось таке, чого він, відколи на світі, такого не бачив і не чув. Один вояк мав кімнату, до якої і він належав, вимести і впорядкувати. Всі мали се властиво робити разом, але він зобов'язався се сам зробити, і всі інші згодилися на те. Він вимів кімнату, але сміття згорнув на купу й лишив у однім закутку. Прийшов капітан, побачив се й укарав за те шаржу. Капрал пімстився, але на всіх пімстився за се. Кричав, як звір, та грозив. Відтак вчинив отаке: казав із того сміття протягнути пасемця наохрест через кімнату, лягати всім воякам на землю і язиками з підлоги вилизати сміття. Хто б не послухав, той «побачив би». Він і один гуцул… одніський, з котрим товаришував тут, не хотіли сього вчинити й – видите, тату, яка в мене запухла ліва щока? То він мені її своїм кулаком так справив… а вкінці ми мусили-таки сміття вилизати. Я ще й донині ситий!

Старий чоловік не сказав нічого. Він став лише о один відтінок на лиці темнішим, щось мов сльоза заблисла в його добрих синіх очах, а голова почала незамітно трястися. Але він мовчав. Глядів через хвильку німо в землю і відітхнув сильно.

Перший раз у житті заграло обурення з невимовною силою в ньому, майже відібрало йому можність гамувати себе. Все знялося в його душі до пімсти. Його дитину, над якою дрижав так, тіло і кров його, суть життя його, – над ним так збиткуватися? Хто мав право до того? Хто мав таке право? Був би тут вже вголос ревнув, такий був обурений, так заболіло його серце за дитиною, його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…

Се тривало хвилину, але відтак згадав про задуману втечу сина й, мов поборений, спустив голову вниз. Мабуть, якесь невидиме полум'я грало геть під його волоссям на чолі під шкірою, бо там усе ставало йому гаряче, коли згадав оце. Що значило оце все проти втечі?..

Він неначе проковтнув усі розбурхані у нім почування й думки і сказав дрижачим голосом:

– Се вже так буває, Михайле, буває так! Усе було так, що нещастя ніколи не приходить само, ще як і мій батько жили, але що робити? Все має свій час – добре і лихе. Тобі ще не одно прийдеться стерпіти, та ти вже терпи! Гадаєш, мені легко? Мамі? Від рання до вечора топчемо землю та й згадуємо тебе, але й се скінчиться. Ти згадай лише, якби ти був, не дай Господи, калікою. Сліпий або переламаний, або якби втратив тата та маму… а так… ти ще молодий і здоровий… маєш тата й маму… і служиш цісареві… се… гонор…

При тім слові йому голос урвався. Він не вмів брехати. Він говорив про честь, а дрижав ще перед хвилею за тяжку зневагу сина. Йому краялося серце за сина. Скільки терпіння стоїла його та честь, і з якими жертвами була вона сполучена, а що найбільше, що сталося з сина!

Скільки перемінилося, відколи він пішов, і скільки переміниться ще відтепер! Навіть і та землиця, від якої були всі залежні, відчує його неприсутність. А тепер до того всього ще страх, що він утікне, – се було вже найстрашніше.

Він бачив його зловленого, розстріляного перед собою, бо се чув він ще давніше від когось, здається, від Петра, що дезертирів розстрілюють… Він надав своєму голосові рівного й твердого звуку й почав наново:

– Воно вже так є! Але ти, синку, того не роби! Най тебе Бог боронить, щоб ти се зробив! Ти ж якийсь хлопець, син ґазди, але то най не приступає до тебе. Не втікай! Смійся! Все мине! Не роби того, синку! Знай, тато й мама лишуться, та хіба будуть тими стежками ходити, що ти ними ходив, бо яку пам'ятку лишиш по собі, як утікнеш? Будеш тата ночами відвідувати, як померші, що також ночами ходять? Синку, не на те тебе твоя мамка годувала, аби чужі коло тебе тулилися! Я буду до тебе приходити, Михайле, як зможу часто! – тягнув далі, потішаючи. – Досі не міг я так часто приходити, робота приковувала до хати, але відтепер буду щонеділі в тебе. Скоро по півночі, встану й піду. Щонеділі, кажу. А тут, – тягнув дальше й перебрав голос, неначе перед ним сиділо мале хлоп'я, яке обожав невимовною любов'ю, – тут післали тобі мамка їстки…

Він силувався розв'язати клуночок своїми грубими мозолистими пальцями й розложити принесене перед ним. Се йому не дуже вдавалося. Його руки дрижали, а пальці не складалися до розв'язання вузла.

Врешті розв'язав і розложив усе.

По лиці хлопця перебіг усміх, як побачив розложене їдло від матері. Йому здавалося, що мати сама стоїть при нім у білім рушнику і з журливим лицем – і глядить на нього. Тішився в тій хвилі, мов дитина, і, помимо своїх сильних плечей і пишної фізичної сили, виглядав дуже дитинно.

– Се тобі мамка післали! – повторив Івоніка, і крізь його голос пробилася, як перше, преніжна, безгранична любов. Івоніка сидів на землі коло Михайлового ліжка; не хотів сідати на ліжко.

– Я можу й тут сидіти! – мовляв скромно, в дійсності боявся усісти на постіль, щоб вона чим-небудь не заплямилася і син за те не потерпів кари. Молодий сидів на постелі, аби камрати не висміяли, їв поволі дещо з розложеного їдла.

Говорили про матір, що не могла помиритися з його неприсутністю.

– Я вже потішаю її, як можу! – говорив Івоніка. – Але вона все нарікає, що їй без тебе день – ніччю. Вліті приведу її до тебе. Дасть Господь літа діждати, то вона розвеселиться!

Відтак перейшли незамітно на інші господарські справи, і Михайло спитався, що чути нового в селі.

Нічого! Все здорово, все по-старому, лиш оноді підпалив хтось нову стодолу багача Іфтемії, і при гашенні вогню помагав і він, Івоніка; не можна чоловіка в нещасті без помочі оставити, бо сьогодні найшло його нещастя, а завтра може воно до нього звернутися. При тій нагоді украв йому хтось дві цілковито нові коновки, і мати сварила!

– Най на тім скінчиться; най вже на тім скінчиться і щось гіршого за собою не потягає! – потішав Михайло. – Як будемо здорові, заробимо більше, як дві коновки в кухні.

Відтак спитав про худобу і про Саву.

– Сава працює, – відповів Івоніка, – і я не можу на нього нічого казати! Не можу казати, що вже надто над роботою розпадається; але він помагає мені всюди, де треба. Оноді молотив самий цілий день овес. Я обіцяв, що куплю йому чорний сердак. Він усе хоче чорного.

– А з Рахірою як?

Старий махнув рукою.

– Ти гадаєш, що розум приходить чоловікові через ніч, як він його так довго не мав? Лиш мама гадає, що він приходить через ніч! Я гадаю, що вона навкучиться йому. Погана, а до того не має нічого й лінива. Чого доробиться чоловік із лінивою жінкою? Шкода, аби святу землю топтала! Він сам з часом те зміркує. Як візьметься порядно до праці, а з весною буде її доста, то переконається, що чоловік без праці нічого не варт. Сама земля навчить його того. Вона навчить його, що Рахіра не для нього дівчина. Я йому поки що нічого не кажу. Дивлюся, що робить, куди його тягне та як стелить собі дорогу на пізніше. Поки що я рад, що він не покидається роботи.

– А худоба, тату? – питав дальше хлопець. – Мені снилася недавно наша худоба! Я десь ніби стояв коло нашої керниці й оглядав себе. Ви стояли коло мене, тату, а нараз зарикала вона так сумно й так страшно, що я кинувся до неї. Коли увійшов я до стайні, дивлюсь, а вона так коротко до жолоба прив'язана, що не могла лягти на землю, ніби кликала мене риканням. Тату, – докинув, упоминаючи, – уважайте, аби Сава не прив'язував на ніч волів закоротко. Я зловив його раз на тім. Се було тоді, як ми вернулися пізно вночі з ярмарку на Петра. Він прив'язав їх тому так коротко, аби не лягали спати на землю, не мастилися, аби він не мав відтак роботи коло них. Бідна худобина оглядалася, як скалічений чоловік. Я був тоді такий лютий на нього, що мало не вдарив його. Оноді, кажу, приснилося мені отаке.

– Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобі в думці! – успокоював батько. – Я все увечір ходжу до стайні та заглядаю всюди; не спускаюся ні в чім на нього. Доки мене земля носить та доки дивлюся своїми очима та й доки я не каліка, не забуваю і про зерня коло хати.

Відтак розказав синові, що пан хоче перенестися до міста. По лиці хлопця перебігла легка полумінь. Перед його душею станула Анна такою, якою бачив її останній раз коло брами. Висока й тиха, з опущеними руками й вигребущим поглядом.

«Що тепер?» – крикнуло в ньому щось розпучливо.

– Коли? – спитав зі здержаним віддихом.

– Се ще не знати напевно! – відповів старий. – Але як я був оноді у пана й прийшла бесіда на то, що вони переселяться до міста; так пані жалувалася, що їй буде тяжко зразу з чужою наймичкою, та питалася, чи я не знаю якої доброї дівчини, щоб її взяла із собою. Отже, певно, може, за місяць-два переселяться. Я якось не смію допитуватися.

Михайло мовчав.

Се було перший раз і було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дівчину перед ним. Та коби він усе знав, що там тепер скоїться, коби він усе знав! Але з тою відомістю пристала до нього нараз велика, бліда жура.

Що станеться з Анною? Вона піде додому, й там розпічнеться для неї пекло. Мама і брат будуть над нею збиткуватися, і їй нічого не лишиться, як наново поступити до якої служби або – перед чим його серце тремтіло – вийти за маминого сусіда.

Якби її пустили сюди з панею, як би то все для нього змінилося! При тій думці в його душі неначе роз'яснилося. Почув відразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь колись побачив би її, розмовився б з нею, все, все було б інакше, але так він сидів ніби зі зв'язаними руками, і хіба довідався б, що там коїлося…

Опустив смутно голову, а по якійсь хвилині зложив і зв'язав назад у клуночок усе, що мама вислала і що його зразу так утішило й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно і сказав правду. Він був тут на літа прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що їй тепер грозить. Його будучність розривалася неначе перед його очима…

Він спер голову на руку і глядів, немов безтямки, вперед себе. А що не вмів лицемірити і причаюватися, так завважив Івоніка відразу його смуток.

Його серце стиснулося з жалю. Він згадав знов про втечу.

– Михайле, синку, чому ти не їси?

– Я вже ситий! – відповів він.

Настала хвилина, під час якої погляд молодого затемнився.

Коли стрітився з поглядом батька, здавалося, що та сама сльоза появилася і в очах у батька…

– Михайле! – вирвалося нараз з невимовним горем із уст батька. – Скажи, чому тобі так тяжко?

– Мені так тяжко! – відповів сей. – Мені так тяжко… і я виджу, що я покинув хату в недобрій годині. Недурно перелетів мені чорний ворон дорогу. Тут має бути або моя смерть, або я не витримаю!

Настала тяжка хвиля мовчання. Чуття розігралися грізно й замкнули уста. Відтак почувся тихий, ніби ослаблений голос:

– Що ж я тобі поможу, синку? У мене мужицькі руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?..

Син схилив голову вниз і почав тихо плакати. Старий був безрадний.

Нещастя панувало вже тут. Воно приступало чимраз ближче й ближче й тепер було вже тут. Воно панувало поважно й мовчки. Він почув його близькість, його перейняло холодом, і воно відібрало його голосові звук.

– Михайлику, що тобі? Що тобі зробити? – спитав дрижачим голосом.

– Витягніть мене з сього, або я піду геть, я хочу назад додому! – вирвалося вже дико й непогамовано з його грудей. – Назад, кажу вам!

Старому здавалося, неначе вдарив головою о камінь. Він витріщився на сина, і його уста скривилися.

– Я знаю, що ти хочеш додому, – сказав, – але як ти підеш? Без дозволу? Ей Боже!

Хлопець мовчав, закусуючи дальший плач.

«Зачув своє нещастя тут і втікав би від нього додому!» – промовив у нім голос, і голосно додав:

– Я що міг, Михайле, робив, знаєш! Та що з того? Де пішла моя праця? Що я можу дальше зробити? Все як із заліза, а моя рука не переломить сього. Хто витримує – витримує, а хто ні – іде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не здержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе – упрягають і інших. Буває кінець усьому – буде й тому кінець. Роби своє та здайся на Божу волю, я тебе не можу рятувати!

Докінчив твердим, різким голосом, неначе урвав, і замовк, втупивши очі в землю.

– А я не витримаю! – обізвався молодий, майже хлипаючи. – Щохвилі чути – там один умер, тут побив кінь якогось на смерть… там якийсь стратився… і чому? – прошептав, витираючи долонею сльози з очей.

– Бог знає чому! – відповів Івоніка. – Про таке й недобре питати! Ані я, ані ти не змінимо сього! Все те старше від нас, і ми того не змінимо, як само воно не зміниться!

– Ми нічого іншого, як собаки! – видобулось із найглибшим огірченням із уст хлопця. – Я чув се вже тут!

– С-т! – успокоював батько хлопця.

– Я се вже чув тут! – повторив хлопець рішуче. – Від делікатних панів, тату, і так зчаста, що уха мої тим уже переповнені. Але я не пес, – боронився він відважно, підводячи обурено голову догори, – чи як, тату, пес я? Тому, що мужик?..

– С-т, с-т! – втихомиряв знов батько з переляком; відтак, задивившись на хвилину в землю, сказав: – Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята. Я хотів би, аби й онуки мої й діти онуків моїх не відривалися від неї. Крізь наші руки йде і білий хлібець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлібець із наших рук побирати та їсти, та най буде їм соромно, що вони делікатні та топчуть нас пусто та дурно, як землю, що годує їх. Колись заважить вона тяжко на їх грудях і не будуть вони відтак годні відкинути її від себе. Але се сказав хтось у гніві: не бери собі того до серця!

– Та й інші чують то, тату! Доперва тут зачув я, що таке мужик. Там у полі ми сього не чуємо! Хто се нам має там казати? Тут чоловікові отвирають очі. Я знаю, – тягнув дальше роздразненим голосом, – за що мужика мають. За один день та й чоловік почує й навчиться стільки, що й удавився б тим.

Відтак оповів півголосом, що йому розказував один камрат, що вже довше служив і був якийсь час буршем у одного офіцера.

– «По півтора році, – оповідав він мені, – просив я о відпустку на Святу неділю. Моя мама дві неділі перед тим умерла, й лишився лише тато, слабовитий, темний старець, із трьома цілком молодими сестрами… Мама несподівано вмерла. Все лишилося, як поражене, по ній… все було без голови… І написали по мене… ніби найстаршого. Я просив свого пана о відпустку. Я мусив іти додому. Небіжка мама плакала за мною кривавими сльозами, як я йшов із дому. Дома лишилося тоді по мені все, якби сокирою перерубав.

Я просидів дома два дні. Як повернув, був уже враз із дниною третього дня тут і увійшов до пана в хату; він скочив до мене червоний, як буряк.

«Де ти був?» – ревнув до мене.

Мене обняло холодом.

«Мельдую покірно, пане лейтнант, я був на урльопі[110] дома!»

Він гримнув мене в лице.

«Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? – верещав. – Я тобі лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти то?» – сопів із гніву.

«Прошу пана лейтнанта: мені казали при компанії[111], що я маю два дні…»

Тарах – другий раз. А по тому:

«Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок…»

Що я мав казати?

При війську не вільно відповідати. Ані писнути… ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: «Марш!»

Я пішов.

Тоді було мені так, якби мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані калачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко…

«Дотепер бодай вона тебе виділа, – говорив, – а тепер навіть вона тебе не вилить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч…»

І на все те мав я лиш два дні, та й за ті…»

Він урвав і не міг із жалю говорити.

– Та й тому кажу я, тату… – тягнув дальше хлопець і також не докінчив.

– Візьміть мене з собою звідси, тату! – вирвалося знов, як переділе, болісно з грудей хлопця. – Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть що хочете, нехай мене пустять!

Старий дивився на сина.

– Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! – сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.

Син витріщився на нього.

– Аякже! Я виджу!

Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.[112]

Син злякався.

– Тату!

– Я йду вже, синку!

– Та як же? Сидіть іще!

– Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього вирятувати! Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!

Він говорив із морозячою повагою й рішучістю.

– А я думав про вас день і ніч! Зривав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви…

– Мовчи!

Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.

Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос:

«Тато сидів, мов собака, на землі, а ти…»

«Собака, собака!» – скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав. «Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох…»

* * *

Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимарширує зараз на егзецирку[113] за місто, та хто ще там не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.

Один вояк приступив до Івоніки й сказав:

– Ідіть додому, бадіко! – і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: – Не грайся!

Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.

– Ви вже йдете, тату, вже йдете? – сказав хлопець жалісно. – Коли прийдете знов? Приходіть, інакше я страчуся!

Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер[114] і торністру[115], чи прощатися з батьком.

– Зараз будуть нами гнати, як псами, – кликнув, – але най-ко, най!

Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ.

Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:

– Я піду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарні. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися. – Відтак додав: – Я буду щонеділі в тебе! Аби як, то я прийду! Хіба що заслабну, то не буду! В неділю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду більше з тобою говорити! І я мушу йти! Там жде все на мене!

– Бувайте здорові, тату! – Зігнувся і поцілував покірно чорну, грубу руку.

Відтак старий вийшов скорою ходою скромно з кімнати.

Саме супроти касарні розпростерся великий старий міський парк. Коло його входової брами станув Івоніка й дожидав сина.

Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як від смерті. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки сковані, й він мав на те все мовчки глядіти. Отак, як тепер полишив він його, він міг або стратитися, або все покинути та піти світами.

«Не має серця до жовнірів!» – сказав до себе, а відтак згадав знов про те, що обіцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби він його видів. Він був дитина. Сава не був такий – казало щось у нім. Сава був би пішов і служив, і був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, і дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, і він не боявся б їх. Сава – залізний. З тіла тонкий, марний, а проте залізний.

Він знов зітхнув, а проте лице його оставало все однакове, майже байдуже. Так чогось усе посумніло! І ніяк було того всього обминути або переіначити. Стануло, мов гора, і хіба головою було о нього товчи… Думаючи про сина, дивився, мов у забутті, на великий похмурий будинок.

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав


6627224263209500.html
6627240554270954.html
    PR.RU™